Борис і Гліб — перші святі Русі
Борис і Гліб, молодші сини князя Володимира Великого, стали першими святими, яких визнала та канонізувала давньоруська церква. Їх вважають чудотворцями та заступниками за “землю Руську” і “новохрещених людей”. Загинули вони 1015 року під час міжусобиці за київський престол — і саме їхня смерть набула особливого значення в очах народу.
Ще до офіційного канонізування, незабаром після загибелі братів, їх почали вшановувати серед широких верств. Люди йшли на поклін до їхньої могили у Вишгороді, шукаючи зцілення та чудес. Можливо, саме цей сильний народний культ став рушієм канонізації, а не ініціатива церковної ієрархії. Церковні ж очільники-греки поставилися до нового культу з підозрою. Так, митрополит Іоан навіть після слів Ярослава Мудрого про чудеса на могилі братів залишився в сумнівах, а його наступник Георгій — очільник церкви у 1072 році — також не вірив у їхню святість.
Підстави для скепсису з боку грецького духовенства були серйозні. Адже Борис і Гліб не вписувалися у звичну модель візантійської святості. Серед мирян було вкрай мало канонізованих святих, зазвичай це були мученики за віру. А смерть Бориса і Гліба не була наслідком гонінь — її причиною стала боротьба за владу. У той самий рік, до речі, загинув і ще один брат — Святослав, але його не шанували як святого. Подібні криваві міжусобиці були звичною справою: сам князь Володимир колись позбавив влади й життя свого брата Ярополка, який перед тим був причетний до смерті іншого брата — Олега. Але ці події не викликали серед літописців потреби в особливому пошануванні загиблих.
Тож смерть Бориса і Гліба стала винятком. Її трагічна символіка, відмова від спротиву, свідоме прийняття страждань — усе це набуло нового змісту, який став уособленням руського уявлення про святість. Відтак, з’явився новий тип мученика — не за віру, а заради миру та братерської любові. Це було свідченням того, що щойно охрещений народ Русі вже мав власне бачення святості й здатен творити свою духовну традицію.
Культ Бориса і Гліба та літописна розповідь про їхню загибель
Хвиля народного вшанування братів виявилась такою потужною, що навіть спротив грецьких митрополитів не завадив їхній швидкій канонізації. Вже незабаром культ Бориса і Гліба поширився далеко за межі Київської Русі. Наприкінці XI століття їх вшанували у самій Візантії: у Софійському соборі Константинополя з’явилася ікона, а в Іспагасі навіть звели храм на їхню честь. Відомо про вірменську версію “Житія Бориса”, яка, ймовірно, була перекладом з грецької. У Чехії, в монастирі Созава, на їхню честь створили боковий вівтар. Отже, новий образ святості, народжений на Русі, було прийнято й за її межами.
З 1072 року шанування Бориса і Гліба стало загальноцерковним. День смерті Бориса — 24 липня — внесли до числа великих церковних свят. Крім того, згадували їх 5 вересня (день загибелі Гліба), 2 і 30 травня — в пам’ять про перенесення мощей у 1072 та 1115 роках. Пізніше додали ще 12 та 11 серпня — вшанування окремих подій, пов’язаних з їхніми мощами. На початку XX століття у церковному календарі збереглося три основні дати пам’яті: 24 липня, 5 вересня і 2 травня.
До наших днів дійшло чимало писемних пам’яток, що описують життя й смерть Бориса і Гліба. Розповідь починається влітку 1015 року, коли у Берестові, на околиці Києва, помирав князь Володимир. Його улюблених молодших синів — Бориса та Гліба — в той момент не було в столиці: Гліб щойно сів у Муромі, а Борис повертався з походу проти печенігів. Ворог, дізнавшись про наближення війська, відступив, і князь рушив назад.
У дорозі він дізнається про смерть батька й те, що престол посів Святополк. Борис щиро молиться за упокій батька і радіє за брата, навіть називає його “як отця”. Але ж Святополк, не маючи підтримки киян, задумує позбутися молодшого брата. Через посланців він лицемірно запевняє Бориса в любові, а сам готує вбивство.
Коли дружина радить Борису виступити проти Святополка, князь відмовляється: “Не підніму руки на брата, тим більше старшого”. Він просить своїх воїнів повернутись додому, а сам готується прийняти смерть. Вночі на березі річки Альта, у самотньому шатрі, князь молиться й просить Бога не тільки за себе, а й за своїх убивць. Врешті з’являються кати Святополка — і Бориса вбивають. Його вірний слуга Георгій, намагаючись захистити князя, також гине.
Так загинув один із перших руських мучеників — не за віру, а заради ідеалів любові, вірності та братерства. Саме ці риси стали основою нового, самобутнього образу святості Русі.