×

26 лютого – день пам’яті благовірного князя Костянтина Острозького

Святий благовірний князь Костянтин Острозький (1526 – 1608) – український магнат, воєвода Київський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.

Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI – початку XVII століття. Батько Костянтина-Василія – Костянтин I Іванович Острозький – великий гетьман литовський. Своє походження родина Острозьких вела від самого Володимира Великого, мала серед предків багатьох видних діячів, навіть одного святого – преподобного чудотворця Феодора Острозького. Їхні землі – то була «держава в державі»: 80 міст (серед них – Острог, Володимир), 10 великих містечок, 2760 сіл. Серед посад і титулів князя – «староста Володимирський», «воєвода Київський». Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії. Велетенські прибутки (1 мільйон 200 тисяч золотих на рік), півторатисячне приватне військо робили Острозького однією із найвпливовіших постатей не тільки Речі Посполитої, а й усієї Східної Європи. Такої сили боявся і сам король: якщо до інших магнатів звертався «твоя вірносте», то до князя Костянтина – «Ваша світлосте». Та князь Костянтин і сам двічі кандидувався на королівський трон. Молодий Острозький дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті.

З середини 1540-х років в офіційних документах Острозький починає іменуватися батьковим ім’ям – Костянтин.

Політичну кар’єру Острозький почав в 1550 році, отримавши від великого князя Литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. На початку 1550-х років Острозький одружується з Софією Тарновською, дочкою Яна Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана. В 1559 році Острозький стає воєводою Київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

В 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. У 1569 році він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 року.

Коли в 1572 році занепала династія Ягелонів, Острозький в 1573–1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора I Івановича, а 1598 році (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами).

В 1574 році Острозький переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П’єтро Сперендіо.

Але він хоч і мав успіхи в політиці та військовій справі, проте мало цікавився цим. Свої маєтності й зусилля спрямовував на оборону і розбудову Православ’я. А наша віра в ті часи перебувала у великому занедбанні. Вищих ієрархів призначав король із числа відданих йому багатіїв-мирян, тож вони, хоч і висвячені, вели зовсім світське, вельможне життя і нітрохи не дбали за Церкву. Чимало з нижчого духовенства і собі не відставало. Ні шкіл, ні друкованих книжок православних у нас не існувало зовсім. Не диво, що заможні батьки віддавали своїх синів до католицьких навчальних закладів, а виходили вони з них уже поляками і католиками. Були це також часи великого протистояння Католицизму й Протестантства. Ксьондзи та пастори доводили українцям свою правоту з Бібліями в руках, а в православних не було не тільки друкованого Святого Письма, а й повного рукописного.

Усе це не давало спокою князеві-патріоту. Передусім він вирішив створити вищу школу в Україні. В Острозі його коштом було засновано такий заклад. Кращі наукові сили з усієї Вітчизни і з-за кордону (аж із Греції та Північної Африки!) на запрошення князя згромадилися в Острозі. Навчання було поважне, як у кращих європейських університетах. І хоча король не дозволив офіційно називати цей виш академією, проте це був перший вищий навчальний заклад у всіх православних слов’ян. За півстоліття існування його випускники розійшлися по всіх усюдах, ширячи освіченість у нашому народі. За прикладом Острозької академії почали з’являтися інші навчальні заклади, зокрема в Києві та Львові.

Але найголовніша справа князя Острозького – в іншому. У нас не було повної Біблії. Були, звичайно, перекладені ті її частини, що вживаються на відправах, а от повної – не було. Ба більше: під однією обкладинкою не мали її навіть греки. Тому католики насміхалися: мовляв, православні самі не знають, у що вірять.

На ту пору в Україні перебував у вигнанні диякон Іван Федоров (тут він іменував себе Федоровичем): друкарство, що на той час було новою справою, у Московії вважали «диявольським ділом», тож майстер мусив емігрувати. Князь Острозький запросив його до себе, придбав обладнання, рідкісне тоді й надзвичайно дороге. Одночасно по всіх православних країнах посланці розшукували старі рукописи Божого Слова. В Острозі їх ретельно досліджували, звіряли, перекладали, апробовували – для свого часу за останніми досягненнями богословської науки. І врешті-решт 1581 року Біблію було надруковано: як на ту епоху – великим накладом, на найвищому поліграфічному рівні. Острозька Біблія і донині є в певному розумінні зразковим церковнослов’янським перекладом.

То була дуже коштовна справа, і не лише в плані духовному. Так ми вперше одержали повний православний текст Священного Писання, у достатній кількості примірників. Але ж скільки грошей усе це потребувало: зведення будинків для академії й друкарні, утримання їх, відрядження посланців, закупівля рукописів, заробітна плата для вчених і перекладачів!.. А ще ж були десятки інших духовних книг, було піклування про 620 церков і 20 монастирів на своїх землях, було відстоювання Православ’я політичними засобами. І все це князь Костянтин Острозький чинив своїм коштом. Доки жив князь, доти в його особі полонізатори й католики бачили твердиню Православ’я, і наша віра, наша мова й культура опиралася, не здавалась. А міг би магнат витрачати свої гроші, «як усі»: зводити все нові палаци, купувати ще і ще золочені карети й заморських рисаків без міри. Міг би відцуратися рідної мови й перекинутись у католики. Міг би – якби не почував себе сином України-Русі й сином Православ’я.

Останні роки життя старий князь поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни. Останні роки свого княжіння Острозький доживав в Дубенському замку. Помер в 1608 році і був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

Діяльність благовірного князя Костянтина Острозького є виразним прикладом християнського смирення і церковного послуху. Саме тому на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, який був скликаний у Михайлівському Золотоверхому монастирі міста Києва з нагоди 900-ліття цього монастиря та 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України, було канонізовано великого оборонця Православної віри та благодійника Церкви благовірного князя Костянтина Острозького.

Предстательством і молитвами благовірного князя Костянтина Острозького нехай благословить Господь український народ і державу, утвердить їх у вірі православній, зміцнить в душах наших любов до Бога і до ближніх, наставить правителів держави нашої на всяку правду.

За матеріалами www.archangel.kiev.ua

5.00 avg. rating (97% score) - 2 votes

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: