Паї́сій Величко́вський (*21 грудня 1722, Полтава — †15 листопада 1794) — православний старець, аскет, святий; служіння відбувалося в Україні, на Афоні, у Молдові. Його дідом був поет Іван Величковський, прадідом по матері — багатий єврейський купець Мандя, який прийняв хрещення з усім своїм домом.
«Родимець Полтавський» — часто говорив він так і навіть підписувався в листах. Відновитель монашого і духовного життя на Гетьманщині та в Російській імперії був більше українцем, аніж його так вважали. Коріння його не так на Афонських скелах, скільки в українському чорноземі.
Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, Україна, в сім’ї священика. Батько його був настоятелем Успенського собору.
В Братському монастирі Києва одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало у ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро повертається додому в свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом і просить її відпустити його в монастир.
Так промислом Божим Петро дістався Любецького монатиря. Мудрий і досвідчений ігумен Никифор прийняв його до числа братії. Саме тут вперше Петро став із жадобою переписувати знамениту працю преподобного Іоана Ліствичника «Ліствиця» Проте через проблемне існування монастиря і скору зміну ігумена Петро опинився в іншому, неменш славному українському монастирі Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон.
Незабаром і цей давній козацький монастир був закритий і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого по Академії, Платон разом з ним вирушає на пошуки усамітненого, спокійного життя і, проживши деякий час в Молдововлахійському Трейстенському скиту, а потім в скиту Керкул, 24 річний монах Платон Величковський влітку 1746 року прибув на Афонську гору.
Він обійшов увесь півострів Айон-Орос, але не знайшов для себе наставника і зразка, тому став подвизатися сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Він боровся з гріховними помислами і страстями, молився зі слізьми. Їв тільки раз в два дні і тільки сухий хліб і воду. День і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, позичаючи їх в навколишніх болгарських і сербських афонських монастирях.
На четвертий рік подвигу до Афону приїхав молдавський старець Василій. На прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій і напоумив його створити біля себе монастир. Так і сталось. До Паїсія почали приходити нові подвижники браття. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Браття просили Паїсія, щоб він був їхнім священиком і духівником, але категорично відповідав — ні. Бо він для того, щоб знайти наставника прийшов на Святу Афонську гору. Однак до прохань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскільки про подвиги Паїсія вони дізналися ще раніше. 1758 року після 12 літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор.
Кількість насельників монастиря збільшувалася. В основному вони були вихідцями із Молдавії, Волощини і України. Ієромонах Паїсій випросив в ігумена Монастиря Пантократор стару церкву і пусту келію та приступив до формування скита. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече братство, слава про яке швидко розійшлася по Святій Горі Афон.
Однак безперервне розширення обителі і різноманітні неприємності зовнішнього порядку заставили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. 1763 року отець Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить притулок в Буковині, поблизу Драгомирни, в монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужіння. Братія співала на два кліроси — правий слов’янською мовою, лівий — молдавською.
Наслідком російської-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Проте життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилося. Життя через тісноту (триста монахів) стало дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній і великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут в Нямецькому монастирі розпочався останній період життя старця, найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалось, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі 300. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болю та ран у правому боці.
Слава про отця Паїсія і його Лавру розійшлася далеко серед монастирів і православних країв. З усіх усюд сюди стікались прочани. Милосердю старця не було меж. У своєму монастирі він влаштував шпиталь, притулок. Так проходили роки в трудах, молитві і в милосерді. Підійшов 1794 рік — останній в житті старця. Він перестав особисто займатися перекладами. Старець прийняв причастя і не вказав на свого наступника, віддаючи все волі Божій, спочив у Бозі 15 листопада 1794 року на 72 році життя.
Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але як про відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Руси-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерського, який подвизався на Афонській Горі. Шукав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши «Сонце землі руської». Цієї святості духу чернецтва досягнув старець Паїсій. Перший в XI столітті — інший у XVIII.
Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов’янських книг. Проте помічав в них неточності і помилки, які виправляв і навчав цього братію. Крім того, він мав чималу бібліотеку книг грецьою мовою, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник творів отців Церкви, яку переклав старець на церковно-слов’янську мову під назвою «Добротолюбіє». Можливо, саме тому в першій половині XIX століття, разом з Святим Писанням Старого та Нового Завіту святителя Димитрія Ростовського, «Добротолюбіє» стало найулюбленішим духовним читанням ченців і мирян.
Старця Паїсія по праву можна назвати співцем Ісусової Молитви, як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв два ступені цієї молитви. На першому переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для початківців, молитва, яка відповідає діянням. Молитва діяльна веде того, хто молиться, повз пустелю, де віра як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає надію розум: Найсолодше Ім’я Ісусове. Другий ступінь — молитва благодатна, яка переображає, діє надприродньо і межує з видінням.
Пам’ять святого Паїсія відзначається 28 листопада за новим стилем (15 листопада за юліанським стилем).
За матеріалами Вікіпедії