Святий Євдоким народився на початку ІХ століття у благочестивій християнській родині в Каппадокії (сучасна Туреччина), яка в той час була глибоко християнською провінцією Візантійської імперії. Його батьки, Василь і Євдокія, відзначалися доброчесністю, були близькі до імператорського двору і передали синові не тільки високі моральні принципи, а й ревність у вірі.
З юних літ Євдоким вирізнявся чистим серцем, лагідною вдачею та щирою молитвою. Уникаючи суєти, він жив стримано, тримав піст, допомагав бідним і завжди прагнув залишатися непоміченим серед людей, щоб не виявити свою праведність, а лише віддати славу Богові.
Імператор визнав у юнакові глибоку мудрість і доручив йому високу державну посаду – військового начальника області Харсіан, однак навіть при владі Євдоким зберіг смирення і справедливість, захищаючи вдовиць, сиріт та знедолених. Він уникав корисливості, не збирав багатства і не шукав слави, живучи як монах, хоч і не прийняв чернецтва офіційно.
На двадцять третьому році життя, за переданням, Євдоким відійшов у вічність. Помер він мирно, у молитві, залишивши по собі глибоку пам’ять і любов серед народу. Його тіло, поховане з простотою, невдовзі стало джерелом чудес – від гробу праведника почали зцілюватися хворі, що спонукало перенести мощі святого до Константинополя.
Православна Церква вшановує святого Євдокима 31 липня, прославляючи його як образ непорочності, безкорисливості та тихої святості серед світу. У наш час, коли часто гідність і честь витісняються гонитвою за успіхом, постать Євдокима нагадує, що істинне світло не потребує сцени — воно світить із серця.