1 січня українці вшановують пам’ять преподобного Амфілохія Почаївського — великого подвижника, цілителя та духовного наставника. 12 травня святого вшановують віряни Української православної церкви Московського патріархату.
Майбутній святий народився 27 листопада (10 грудня за новим стилем) 1894 року в селі Мала Іловиця на Тернопільщині в родині Варнави й Анни Головатюк. При хрещенні отримав ім’я Яків. Його батько, майстер на всі руки й батько десятьох дітей, був знаний у селі як костоправ — лікував хворих, вправляв кістки, чим часто користувався і Яків, допомагаючи йому в юності.
У 1912 році юнака призвали до царської армії, де він служив фельдшером. Під час Першої світової війни потрапив у полон і три роки працював у німецького фермера в Альпах. Після втечі у 1919 році повернувся до рідного села, зайнявся господарством та продовжив допомагати людям — як селянин, костоправ і зцілитель.
У 1925 році Яків вирішив присвятити себе чернечому життю й став послушником у Почаївській лаврі. Він старанно виконував покладені обов’язки — працював у майстерні, співав на криласі, доглядав братію. У 1932 році прийняв чернецтво з іменем Йосип, а невдовзі був висвячений у сан ієродиякона, а згодом і ієромонаха.
Особливу славу отець Йосип здобув завдяки своєму дару зцілення — як духовного, так і тілесного. До нього приїздили сотні хворих із навколишніх сіл і містечок. Через велику кількість людей, щоб не заважати братії, він оселився у невеликій келії на монастирському цвинтарі. Там разом із ієромонахом Іринархом приймав людей вдень і вночі, щодня приймаючи до 500 осіб. Багато хто свідчив про чудесні зцілення після молитви й настанов отця.
Під час Другої світової війни отець Йосип мало не загинув — озброєні партизани хотіли його розстріляти, але в останній момент отець Іринарх врятував подвижника. Після війни, у часи хрущовських гонінь на Церкву, старець став символом непохитної віри. Коли влада намагалася закрити Троїцький собор у Почаєві, отець Йосип, вихопивши ключі з рук міліцейського начальника, закликав людей захищати святиню. Віряни, озброївшись палицями, відстояли храм.
За такий вчинок старця арештували й помістили до психіатричної лікарні. Там його утримували серед тяжкохворих, вводили болючі ін’єкції, після яких тіло опухало, а шкіра тріскалася. Але навіть там старець молився й прагнув допомогти іншим. Коли його запитали, чи може він вилікувати інших пацієнтів, той відповів: «Так, але мені потрібні хрест, Євангеліє і свята вода — це наша зброя». Йому відмовили.
Звільнення настало завдяки Світлані Аллілуєвій, доньці Сталіна, яка колись зазнала допомоги старця. Вона домоглася його виписки з лікарні.
Старець повернувся до Малої Іловиці, поселився у племінника, і знову до нього почали приїздити хворі. Щодня він служив водосвятні молебні й продовжував лікувати. Місцева влада спробувала зупинити цей потік — родич, підбурений чиновниками, заманив старця до болота, жорстоко побив і залишив у крижаній воді. Йосип пролежав там вісім годин, але залишився живий. Його привезли до лаври, де в ту ж ніч постригли в схиму з іменем Амфілохій. Очікували, що він не доживе до ранку, але з Божої ласки старець вижив.
Знову повернувшись до села, продовжував служіння. Люди й далі приходили за духовним і тілесним зціленням. Серед духовних порад, які давав отець Амфілохій, були й тілесні вправи: молодим людям він радив щовечора робити по 450 поклонів, постити, не вживати алкоголю, не палити, носити хрестики, причащатися. Вважав, що нервові зриви — це не лише стан тіла, а часто і вплив демонічних сил, з якими треба боротися постом і молитвою.
Один з його висновків звучав так: «Нерви від болю не мучать — це душа страждає. А душу треба лікувати вірою».
До останніх днів він молився ночами, а вдень служив людям. Його серце було відкрите для кожного — у цьому й полягав головний подвиг преподобного.