Преподобний Феодосій Печерський — один із засновників монастирського уставу та родоначальників чернечого життя на Русі — народився у Василеві (нині Васильків), неподалік від Києва. З ранніх років він виявляв глибокий потяг до духовного подвигу: ще в батьківському домі вів стримане, аскетичне життя, уникав дитячих розваг і часто відвідував храм. Сам попросив батьків навчити його читати святі книги, і завдяки винятковим здібностям та старанності швидко опанував грамоту, дивуючи всіх своїм розумом.
У чотирнадцятирічному віці він втратив батька і залишився під опікою матері — жінки суворої, але дуже прив’язаної до сина. Вона не раз карала його за прагнення до подвижництва, однак юнак твердо обрав духовний шлях. У двадцять чотири роки він таємно залишив рідний дім і, за благословенням Антоній Печерський, прийняв чернечий постриг у Києво-Печерська лавра з ім’ям Феодосій. Через кілька років мати знайшла його й благала повернутися, але святий переконав її залишитися в Києві та також прийняти чернецтво.
У монастирі Феодосій трудився більше за інших: носив воду, рубав дрова, молов зерно й роздавав борошно братії. У спекотні ночі він добровільно терпів укуси комах, не відволікаючись від молитви й праці. До храму приходив раніше за всіх і стояв до кінця богослужіння, уважно слухаючи читання.
У 1054 році його було висвячено в ієромонахи, а в 1057-му обрано ігуменом. Завдяки його духовному авторитету до обителі приходило дедалі більше ченців. Він збудував новий храм і келії та запровадив студійський монастирський устав, привезений із Константинополя. Навіть будучи ігуменом, Феодосій не цурався найважчої праці й жив у крайній простоті: харчувався сухим хлібом і вареною зеленню, ночі проводив у молитві й майже не спав.
Під час посту святий усамітнювався в печері неподалік монастиря, де подвизався в повній тиші. Носив грубу волосяницю, тому його важко було впізнати як шанованого ігумена.
Одного разу, повертаючись від князя Ізяслав Ярославич, він їхав із візником, який, не впізнавши святого, грубо наказав йому сісти на його місце й правити конем. Феодосій покірно виконав це прохання. Коли ж дорогою бояри почали вклонятися святому, візник злякався, але подвижник заспокоїв його і навіть пригостив у монастирі.
Феодосій не накопичував запасів, покладаючись на Божу волю, тому братія іноді відчувала нестачу їжі. Проте завдяки його молитвам з’являлися благодійники, які приносили все необхідне. Князі, особливо Ізяслав, шукали з ним духовної розмови. Святий не боявся викривати несправедливість і захищав безвинно засуджених. Особливу турботу він виявляв до бідних: при монастирі було створено притулок, де кожен потребуючий міг знайти їжу й дах.
Передчуваючи свою смерть, преподобний мирно відійшов до Господа у 1074 році. Його поховали в печері, де він любив усамітнюватися. У 1091 році його мощі було знайдено нетлінними, а в 1108 році його прославили у лику святих. До наших днів збереглися його духовні твори: шість повчань, два послання до князя Ізяслава та молитва за всіх християн.
Житіє преподобного Феодосія було написане його учнем — Нестор Літописець — приблизно через тридцять років після його смерті. Впродовж століть цей твір залишався одним із найулюбленіших духовних читань серед русинів, литвинів, а згодом і українців.